Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

Дійові особи та виконавці

27 березня відзначається Міжнародний день театру. Нині це мистецтво знову стало популярним, незважаючи на телебачення й інтернет. Особливо приємно, що серед глядачів особливо багато молоді: ходити до театру стало модним. Але театр, як і всяке мистецтво, може нести і щось добре, і щось погане. Благословенні ті театральні діячі, котрі свій хист, даний Богом, використовують для Божого діла: прищеплюють публіці моральні чесноти. На жаль, у Православній Церкві в Україні нема своєї театральної трупи (такі є у греко- та римо-католиків, протестантів). Однак і мирські театри можуть нести глядачам євангельську істину, долаючи спокусу легкої популярності й добрих заробітків на комерціалізації гріха. Наприклад, молодіжний театр-студія «Гармидер» Луцького районного будинку культури (режисер Руслана Порицька) інсценізував новелу «Крижем» зі збірки «Тетрамерон» письменника Брата Віктора. А ось іще одна новела цього автора – про діячів театру. Її написано на основі спогаду відомого актора.

Андрій Степаненко жив театром. Він усе життя сприймав як театр – часом із талановитішими акторами, навіть блискучими, часом із нездарами, високопрофесійною режисурою та махровою самодіяльщиною… Не раз не два життєві ситуації перед очима були «гідні підмостків Шекспіра», а скільки й провінційної оперетковості!..

Бува, в умоглядному ширянні думки міркував про Головного Постановника цієї безмежної й невпинної епопеї, що зветься життям. «Весь світ – театр, а люди в нім – актори». Це в кращому разі. А то й маріонетки. І ліпше в цьому величезному вселенському дійстві бути – режисером. Не головним, звісно, а хоч би другим чи третім, чи навіть простим асистентом отого – Великого і Незнаного.

Андрій Степаненко мріяв, ні – палав жагою! стати режисером-постановником свого театру. Такого собі локального згустка театру вселенського. Справді фахового, з талановитою трупою. Він до цього давно доріс. А відколи доручили йому постановки на малій сцені, згуртував і трупу. Ждав і не міг діждатися випадку долі, шукав і не міг дошукатися меценатів, готових вкласти грубі гроші в доволі ризикований і, далебі, малоокупний проект – новий театр.

І таки дочекався. Воістину мецената.

Підписували контракт у бізнес-центрі «Досвітня зоря». З неабияким смаком обставлений, до речі. Андрій тут уперше, досі в такі висоти йому було зась. Усе в м’яко-ясних, пінномолочних тонах – меблі, килими, стіни; тихо струменить досяжною надією світло десь ізгори, і з боків, і навіть іздолу… До тераси підпливають граціозні лебеді...

Такою була й мова мецената:

– Отож, ми розуміємо всю затратність високого мистецтва, і не наполягаємо на швидких прибутках, ні. Знаючи ваш рівень, маємо, по суті, лишень одну умову: час од часу, не більше як раз на сезон, пропонуватимем до постановки п’єси… певного автора. Вельми талановитого, запевняю вас.

Це було таки єдине, що трішки насторожувало в контракті. Решта ж – приміщення, гонорари, розклад гастролей і фестивалів – вище за всі сподівання.

П’єсу Андрій там тільки перегорнув, підписав усі папери, а вдома заглибився в читання.

П’єса, якою слід було розпочати перший сезон, виявилася справді великого хисту. Цікавий сюжет, влучна мова, гаразд виписані герої. Дещо дивна, щоправда. Дійові особи коять усілякі злочинства, насміхаються з усього на світі, потім їх гризе сумління, однак ні люди, ні правосуддя їх не карають. У фіналі з’являється якийсь не названий на ім’я персонаж, про якого постійно лиш натякалось, і промовляє доволі короткий монолог. І в злочинців одлягає від серця, вони радіють, що все стало на свої місця. Либонь, це і є отой Світлосяйний. Бо п’єса звалась «Тріумф Світлосяйного».

Дивна п’єса. Ризикована. Одначе збіса талановита. Ще раз переконуюсь: як справжній талант, то створить шедевр у будь-яких канонах. Чи класицизм, чи соцреалізм, чи як ось це – «канон безканонності», постмодерн. І на одній струні можна шедевр зіграти. Чи, от, пригадується, – «Чекаючи на Годó»: абсурдизм, здавалося б, а кожен режисер по-своєму прочитує…

Тож за декілька місяців напруженої роботи – вже й генеральна репетиція.

Світлосяйного грав Пилипчук. Немолодий, досвідчений актор. Зі Ступкою працював, із Миколайчуком учився. Його роль хоч епізодична, та разом з тим ключова. На репетиціях говорив – аж мороз по шкірі. З глибокими, густими паузами, в які вкладав стільки змісту. Уявляю ці овації й ці рецензії по сайтах.

Андрій дивився генеральну репетицію, раз-по-раз щось зазначаючи в записнику, та якась внутрішня пружина все більше стискалася, що ближче до фінального монолога невідомця. Ще кілька мізансцен… Ще кілька реплік… Зміна світла… Ось!

Пилипчук мав грати в білому. Але стояв чомусь у чорнім. Що це за імпровізації такі?! Ну дарма…

Пилипчук свердлив очима Андрія і мовчав. О, це його наповнене таким змістом мовчання!.. Недарма кажуть: що сильніший актор, то кращі паузи.

Але йшли секунди, хвилини, відведені на монолог, а Світлосяйний так і не зронив жодної фрази. Потім фінальна сцена – і лаштунки.

– Браво! – вигукнув Андрій і вискочив на сцену. – Молодці! – пригортав акторок, тиснув руки акторам. – Є, звичайно, пару зауважень, але загалом дуже добре. А Пилипчук… – Андрій поглянув на місце його монологу, обвів очима всю трупу… – А Пилипчук…

– Пилипчука не було, але ж ми зіграли так, наче він був!.. – зацокотіла примадонна.

– Як то – Пилипчука не було?! Що за чортівня?! Що ви таке говорите?! Був і прекрасно зіграв! Просто – пре-кра-сно!!

– Ні! Ні! Ні! – зі всіх кутків сцени подавали голос актори.

– Андрію Семеновичу, Пилипчук додзвонився вже під час репетиції, – кинув згори освітлювач. – Казав, серце прихопило, швидка забрала.

– Шо за біс?! – Головреж із дивотою поглянув на те місце, з якого промовив, чи то пак промовчав свій монолог Пилипчук-Світлосяйний. – Ельвіро Станіславівно! Ельвіро Станіславівно! – загукав до вахтерки. – Ельвіро Станіславівно, Пилипчук уже пішов?

– Ні… – розвела руками захекана вахтерка. – Він і не приходив… Кажуть, у лікарню попав…

– Алло! Алло! Пилипчук? А що ж це ви?.. Де ви там?.. Так?.. Ну вже вам краще? Ну глядіть, щоб до прем’єри були як штик!

Уся трупа в зачудованому острасі півколом оточила місце монологу Світлосяйного:

– Дідько!.. – промовили голосним шепотом і позадкували.

Андрій Степаненко сів по-турецьки й остовпіло дивився вглиб сцени.

За якийсь час у його погляді щось змінилося, очі округлились у здивованім відкритті, потому в осмисленні відкритого, в утвердженні осмисленого і врешті він потягся до стільникового:

– Алло. Це Степаненко. Я розриваю контракт.