Система Orphus

Сайт нашої Церкви

Сайти нашої єпархії

Наші банери

  • Волинська Єпархія Української Православної Церкви Київського 
Патріархату
    Волинська Єпархія Української Православної Церкви Київського 
Патріархату

Лічильники

img Газета Священичий шлях

МИ ЩЕ НЕ ЗАБУЛИ?
Згадки про недавнє минуле

Протоієрей Сергій Мельничук-Мартинюк. Світлина Лілії Бондар
Лілія БОНДАР

Службі Богові отець Сергій Мельничук-Мартинюк уже віддав 45 років. Свого часу він правив у парафіях сіл Світязь, Садів, Жидичин і Рованці. Це світла, щира людина глибокої віри, поспілкувавшись з якою, і сам хочеш творити добро. Нині отець Сергій – клірик нижнього храму Свято-Троїцького кафедрального собору в Луцьку. Його називають у церковних колах «строгим уставщиком», тобто таким, що невідступно стежить за усіма приписами церковного уставу. А були й такі часи, коли не лише українську мову в храмах забороняли, а й свічок не запалювали.

Важко було отцю Сергієві стати священиком, бо то були тяжкі для України й Церкви часи. Мусив проявити неабияку витримку, терпеливість та наполегливість. Але він вірив, що настане пора, коли храми не закриватимуть, а відкриватимуть та розбудовуватимуть.

– Я спершу не думав бути священиком, хотів стати агрономом. Навіть складав іспити у Львові. Але завалив тригонометрію, – розповідає панотець. – Відбув у війську три роки, а тоді мене відіслали ще й у Сибір на заготівлю лісу.

Коли повернувся, то на сімейній раді вирішили, що Сергій піде у семінарію, а це був 1958 рік – час хрущовського гоніння на церкви. Семінарія була в Луцьку, але щоб до неї вступити, був потрібен паспорт, а простий хлопець із селянської родини його не мав. Масова паспортизація селянства розпочалася в СРСР щойно у 1976 році. А до того паспорт колгоспникові могли видати як виняток – за клопотанням якогось органу влади. Та як дізналися, що священнослужителем хоче стати, то де там! Усіляко відмовляли, лякали, пропонували гроші, приїжджали хто тільки, починаючи від голови колгоспу, радили іти навчатися на когось іншого, навіть без екзаменів, аби від служби Богу відмовився. Але майбутній священик був дуже наполегливий та завзятий, писав у всі інстанції, щоб видали паспорт. І Патріархові писав, і уповноваженому у справах релігій в Москву. Вступив до семінарії, але оскільки три місяці не з’являвся, бо не мав паспорта, то його відрахували.

– Я собі місця не знаходив. Усе думав, як же той паспорт дістати? Чоловік моєї сестри влаштував мене столяром у нововолинській школі. Я отримав довідку про прийняття на роботу, в сільській раді видали мені метрику, з якою й пішов у паспортний стіл. Стою там, і тут до мене голова сільради підходить, просить, щоб я метрику віддав, бо там щось не так вписали. Е ні, думаю, не віддам. Бо не лише паспорта не матиму, а й метрику відберуть. Через місяць пішов я по паспорт. Іду і думаю: а може, не дадуть, всяке могло бути. Але на все воля Божа! Дали мені паспорт. Більшого щастя, як тоді, я не відчував і не знав. Прийшов додому та й ще повірити не міг. А батькам аж наступного дня сказав.

Так він узяв другу спробу, знову вступив до семінарії. Як пригадує, екзамени всі були російською мовою. Але це хлопцеві на заваді не стало, російську він добре знав. Отак вивчився на священика. 

Отець Сергій розповідає, що було важко служити за радянської влади. Правити можна було лише по-церковнослов’янськи, українською мовою заборонялося. Проповіді – це єдине, що можна було говорити українською. Стежили за поведінкою священика, за тими вірними, які ходили до храму. Отець у себе відмічав, кого хрестив, а до звіту не подавав (священик щоквартально звітував про те, які доходи у церкви, які витрати, скільки свічок купили тощо).

– Коли вінчалися комсомольці, то їх одразу ж виключали з комсомолу, з навчальних закладів, ще й з роботи звільняли. Але люди однаково вінчалися: хтось таємно, а хтось відкрито. Ті, хто працював на високих посадах, боялися вінчатися, а хто вінчався, то таємно – закривалися в храмі, навіть свічок не запалювали. Кожній парі я видавав іконку, де вказувалася дата вінчання. Свідоцтв тоді не виписували. А поза церквою нічого церковного говорити не можна було. Одного разу їду я і журнал церковний читаю. Вийшов з автобуса – підходять до мене вже й запитують: «Що ви там таке читали?». І про це вже хтось доклав! Ще один пам’ятний випадок був у мене в Садові. В одного вчителя померла мама. А тоді відправляли за покійником службу або в церкві, або на кладовищі, не вдома. І ось усі люди пішли в храм на поминальну відправу, а син – у сільраду, і чекав там доти, доки траурна служба не закінчилася. Боявся зайти в церкву до своєї матері. Отакі були часи, так комуністи з людьми чинили. Бити у дзвони не можна було, але я дзвонив, бо це офіційно не заборонялося. А в мене були закони про релігійні культи, які я добре опанував. І там нічого такого сказано не було. І ось у Садові покликав мене уповноважений та й каже: «Що ти там так дзвониш, що з Садова до Торчина чутно?». Важко було церквам за радянської влади. Кожний крок відстежували.

Отець Сергій – чудова й зовсім не конфліктна людина, проте, помічаючи певні вади, говорить про це відверто. Він твердо вірить, що на все в цьому світі воля Всевишнього. Тож хай Господь додає цьому невтомному подвижникові ще багато літ у здоров’ї та ласці Божій.

24 вересня 2012 р. Версія для друку
Аудіо

Радіопередача «Благо» 8 листопада 2015 року. Протоієрей Віктор Пушко – про євангельське читання неділі 22-ї після П’ятдесятниці (про багатого і Лазаря). Володимир Клименко – про великомученика Димитрія Солунського (8 листопада).

Скопіювати файл

Радіопередача «Благо» 1 листопада 2015 року. Священик Андрій Хромяк, викладач Волинської православної богословської академії, настоятель парафії Великомученика Юрія Переможця в с. Жабка Ківерецького деканату – про євангельське читання неділі 21-ї після П’ятдесятниці (притча про сіяча).

Скопіювати файл

25 жовтня 2015 р. Слово протоієрея Миколи Нецькара, декана кафедрального собору Святої Трійці, на врученні церковних нагород волонтерам, які допомагають військовослужбовцям у зоні АТО. Аудіо інформаційної служби єпархії.

Скопіювати файл

Усі аудіо