Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

«Кожен повинен робити те, що він має робити»
Інтерв’ю із деканом монастирів єпархії, ігуменом Константином (Марченко) на сайті Волинські Новини

Міліціонери з Волині несуть службу в найнеспокійніших регіонах України. Як ведеться волинянам на Сході, з’ясували монахи Жидичинського Свято-Миколаївського монастиря

Із подорожі в зону антитерористичної операції 28 червня повернувся намісник Жидичинського Свято-Миколаївського монастиря ігумен Константин (Марченко). На Сході монахи з Волині мали нагоду поспілкуватися з волинськими правоохоронцями, зокрема із заступником начальника УМВС України у Волинській області Володимиром Поліщуком, відставки якого із великим завзяттям вимагають представники декількох громадських структур Волині.

Які перші враження виникли у Вас від поїздки на Схід?

У нас ця поїздка вже не перша. До того ж, у нас є ієромонах Макарій, який служить капеланом у Національній гвардії вже четвертий місяць. Останні три тижні він перебуває безпосередньо із солдатами на горі Карачун, це наш монастирський герой. Ми із братією та отцем Никодимом їздили спочатку в 51-шу бригаду на полігон «Широкий лан» у Миколаївську область, а нещодавно відвідали наших правоохоронців, які перебувають між Ізюмом та Слов’янськом, на 35-му кілометрі. Вони несуть службу на дорогах – як вони кажуть, на «дорогах життя».

Насправді, після Харкова відчуваєш, що щось не те відбувається. Коли доїжджаєш до Чугуєва, ці 160 кілометрів, які далі їдеш, бачиш, що серйозно зменшується потік автомобілів. Також відчувається «затишшя перед бурею» — якась порожнеча, тиша навколо, яка створює напругу. Як виявилося, ці відчуття були не такими вже безпідставними. Коли ми зідзвонилися з нашими міліціонерами, то спочатку зраділи, сказавши їм, що вже під’їжджаємо. За п’ять хвилин нам передзвонив Володимир Григорович Поліщук та каже: «Зачекайте, а на чому ви їдете?». Ми відповідаємо, що на нашому бусі, з волинськими номерами. Він сказав, що це небезпечно, та особисто виїхав за нами, щоб супроводжувати. Ця наша остання подорож була, мабуть, найбільш напружена.

Ми провели три дні у зоні АТО, спілкувалися з волинянами. Виявилося, що не потрібно навіть вигадувати жодної теми розмови. Коли приїздиш на «Широкий лан» чи туди, ніхто навіть не дивиться на те, що ти привіз (забезпечення у них, слава Богу, добре). Вони просто підходять, побачивши, що приїхав священик: багатьом просто хочеться поговорити. Туди не треба їхати когось вчити, як жити, «как Родину любить», наше завдання – дати можливість людям не носити увесь тягар, який вони накопичують, дивлячись на смерть.

Запах смерті там витає у повітрі. Так, щойно ми приїхали, прибули хлопці з зачистки, з лісопосадки. Вони прийшли понурі. В лісосмузі вони натрапили на 150 покинутих трупів. Хлопці казали, що у лісі вже немає свіжого повітря, є трупний запах. Це страшно і, мабуть, обернеться якоюсь катастрофою. Треба просто дати їм можливість виговоритися. Багато хто по-новому переосмислює своє життя, розуміє, наскільки близько, у буквальному розумінні, до нього вічність, про яку він ніколи не замислювався. Слава Богу, що вони розуміють це тверезо, без паніки. Немає такого, щоб у когось починалася істерика.

У військових немає паніки чи страху перед службою?

Абсолютно такого немає. Можливо, як мені здалося, накопичується нерозуміння та образа на ті рішення, які приймаються на найвищому рівні з приводу призупинення АТО. Складно зрозуміти, для чого зупиняти АТО, коли по твоїх друзях стріляють, вбивають їх.

Ми планували лишитися довше, але Володимир Григорович повідомив: є інформація про те, що має бути атака, неспокійна ніч. Він сказав: «Я вас не виганяю, але заради вашої безпеки вам треба поїхати». Так і сталося: на другий день я прочитав новини про те, що танками повністю розбили перший блокпост, загинуло п’ять чоловік.

Багато хто казав, що волинські правоохоронці не хочуть їхати в зону АТО, відмовляються від цього, бояться за своє життя. Чи переконалися Ви на місці в тому, що правоохоронці неохоче їхали на Схід?

Я побачив, що на цій темі зараз дуже багато спекуляцій. Зараз триває незрозуміла боротьба за посади на місці. Треба когось робити винним, когось кращим, потрібно створювати байки про те, що хтось дуже поганий чи дуже хороший. Мені здається, на цю ситуацію треба дивитися холоднокровно. Я абсолютно не дивуюся, що навіть серед правоохоронців є люди, які просто побоялися їхати. Це не є ганебним, хоча це і не є нормальним, адже якщо людина офіцер, вона для чогось одягала форму, отримувала табельну зброю, присягала на вірність Україні. Але по-людськи зрозуміти можна кожного. Зараз цілий шквал критики, особливо у бік міліції, який, втім, обґрунтований. Однак є люди, які свідомо до цього підійшли. Як вони це робили, в який спосіб – чи тягнули сірники, хто з них поїде, – це десяте питання.

Ми говорили з Володимиром Григоровичем і він сказав, що на наших очах народилася нова армія і народжується нова міліція. Ці хлопці, волинські працівники ДАІ та луцький «Беркут», який нещодавно під’їхав… Я дивився у їхні очі, на те, як вони виходять зі своїх обстріляних машин (там три волинські автівки), – вони працюють як живі мішені. Адже коли заїжджаєш у бік Красного Лиману на патрульній машині із синьо-жовтим маркуванням, перетворюєшся на живу мішень. Мабуть, непросто їхати на патрулювання, розуміючи це. Я дивився на них – це зовсім інші люди. Мені здається, тим, хто звідти повернеться, варто давати можливість працювати тут по-новому, адже це справді нові люди. Може, вони стояли десь тут на дорозі, щось «заробляли», відпрацьовували якийсь «план», але буквально протягом останнього місяця там народилися нові люди! Вони переосмислили своє життя, ставлення до служби.

У координаційному центрі, своєрідному штабі АТО, є п’ять серйозних офіцерів: генерали, які безпосередньо керують усім процесом, представник міністерства та Володимир Поліщук. Приємно бачити, який авторитет він там здобув серед усіх – десантників, нацгвардійців, представників спецпідрозділів СБУ тощо. Я побачив, що для кожного попити кави із Володимиром Григоровичем – своєрідна честь. Адже він не сидить у наметі, а виїжджає у Красний Лиман, під Слов’янськ, супроводжує усі групи. Він перебуває у зоні АТО вже другий місяць. За Волинню сумують усі: коли ми приїхали і здорові нібито дядьки, військові зустріли нас, я побачив на їхніх обличчях таку радість, якої не бачив давно. Попри сум, у них є відчуття відповідальності перед країною, хочеться, щоб усе швидше скінчилося. До того ж, вони відчувають, що можуть це зробити, успішно завершити АТО, але чомусь їм цього не дозволяють.

Які найбільші труднощі та небезпеки виникають у волинських правоохоронців на Сході?

Вони постійно потрапляють під обстріли, хоча у мене склалося враження, що вони вже до цього звикли. Найскладніше їм зрозуміти, чому не дають команди закінчити цю операцію. Зараз знову буде важче, тому що сепаратисти поукріплювали свої позиції. У Слов’янськ, який у щільному кільці, якимось дивом потрапило 20 танків. Вони це все бачать, але не можуть нічого зробити, поки немає команди згори.

Наші правоохоронці готові перебувати на Сході доти, доки буде потрібно?

Так, але є принцип, за яким їх повинні замінити. Це психологічно важко. Коли ми приїхали, чекали на Володимира Григоровича, тому що він виводив львівську міліцію з-під Рубіжного: правоохоронці їхали додому, щоб трішечки відпочити. Наскільки знаю, наших теж зараз мають замінити, а згодом, можливо, їм доведеться вирушати на Схід знову. В них немає такого – «ми вже побули, тепер нехай хтось інший їде». Вони казали, що коли приїдуть у Луцьк, мають бажання позбирати «героїв», які їх поливають брудом, щоб разом патрулювати дороги у зоні АТО. Зараз там перебуває до 15 наших правоохоронців, переважно працівники ДАІ, як із Луцька, так і з районів. Окремо приїхав «Беркут» із Луцька майже у повному складі.

Як сприймають ситуацію священики, які перебувають на території під контролем сепаратистів?

Там переважає Російська Церква (УПЦ МП), а саме стосовно Сходу їхня позиція відмінна від позиції представників Російської Церкви, які є у нас. Тут, на Волині, розуміють настрої людей, стверджують, що вони за єдину соборну Україну. Треба бути чесним – там такого нема: вони відверто підтримують сепаратистські рухи, прямим текстом говорять про «єдність з Росією», в усьому звинувачують нашу армію. Так, у Южному зайшли ми із солдатами в кафе. Побачивши українських військових, відвідувачі кафе вийшли і я почув: «Что они здесь делают?». Так само у зоні АТО: ніхто навіть близько не намагається допомогти нашим. Для того, щоб виставити блокпост, потрібні мішки, будматеріали. Часом це виглядає як знущання: директор солідного підприємства, в якого попросили мішки для піску, привіз... поліетиленові пакети для сміття.

Тобто місцеве населення досі не досягло взаєморозуміння з нашими військовими?

Абсолютно, місцеві навіть дещо агресивно налаштовані. Їм здається: «Зачем вы пришли сюда, на нашу землю? Не было бы вас, не было бы столько смертей». Коли починаєш щось говорити про те, що це одна країна, ми повинні її захищати, люди не даються говорити. Діалог з ними неможливий, тому що з тобою спілкуються за принципом «ти дурень, тому що ти дурень». Тому потрібно відкинути сентименти і твердо та чітко зробити свою роботу, відстояти свою територію, а потім подумати над тим, як тих людей треба виховувати. Це наша трагедія.

Тут, на Заході України, ми проводимо «Бандерштати». Постає питання: а чому в Луцьку, кого тут ще потрібно переконувати в тому, що треба любити Україну? Тут переконувати не треба. Поїдьте у Луганськ, Донецьк чи Харків та проведіть «Бандерштат». Якщо Луганськ майже повністю втрачений для України ідеологічно, то в Харкові ще є люди, які готові думати інакше, є ґрунт, де треба проводити такі фестивалі. А в нас вважають: якщо ми патріоти, то будемо ще більшими патріотами, будемо гордитися, що у нас такі гарні фестивалі, а там нехай воно пропадає. Найстрашніше, що там працює російська пропаганда, а ми не працюємо взагалі.

Постійно з’являється інформація про те, що наших військових на Сході дуже погано утримують – видають неякісний одяг, є проблеми із забезпеченням продуктами. Чи побачили Ви підтвердження цього?

Ні, це неправда. Тут є один психологічний момент: у нас багато людей, які не готові воювати. Є багато тих, хто «косить», не хоче вирушати на Схід. Хто перебуває у зоні АТО, каже, що нехай краще ті, котрі не хочуть воювати, таки «відкосять». Бо страшно проїздити «дорогою життя», коли біля тебе сидить людина, яка не вміє воювати, боїться воювати. Це, фактично, у тебе відкрита спина. Такі й нарікають.

Я пам’ятаю, як у Миколаєві ми повечеряли із військовими, все було дуже смачно приготовано. Після вечері, вийшовши на вулицю, я почув, як якийсь солдат говорить по мобільному: «Мамо, якби ти мені щось надіслала, бо так хочеться їсти». Є такий розряд людей, які занадто себе шкодують, вважають, що якщо їх призвали в армію, то мали б дати усе, ще й охорону збоку поставити.

У нас в житті є такі моменти – похорон, війна, – до яких не готуєшся. І мені здається, що в будь-якої армії, якою гарною її б не показували, є безліч проблем. Питання у тому, на чому ми робимо акцент. Коли я хочу досягти якоїсь мети, то шукаю способи, як це зробити, а коли не хочу досягати цілі, то починаю вигадувати аргументи, чому я не можу її досягти. Так само в армії: є люди, які розуміють – «Я громадянин цієї країни, це мій обов’язок, тому що вдома лишилися мама, сестра, жінка, діти. Хто, як не я?».

Ми говорили про ці різні настрої і я казав, що давайте напишемо лист Володимиру Путіну: «Володя, приїжджай, забирай нашу країну, тому що ми бідні, нещасні, за нас мами хвилюються, ми не хочемо воювати». Потрібно бути чесним: якщо наша позиція «чому я, а не той?», то давайте напишемо Путіну листа.

Кожен повинен робити те, що він має робити. Нас запитували: «А чому ви сюди приїхали? Ви ж монахи, сидіть собі у монастирі та моліться». Я пояснював, що мені важко просто сидіти і читати новини. Я на своєму місці, не беру зброї в руки, тому що маю зовсім інше призначення у житті. Але якщо я бачу, що тому чи іншому потрібна допомога і можу приїхати…

Наш отець Макарій каже, що міг би просто сидіти в наметі у штабі АТО, але коли хлопці-десантники на горі Карачун дізналися, що там є священик, вони самі просили, повірте. Це дурна затія, як я йому казав, потрапити на ту гору, коли тепер навіть гелікоптери не хочуть літати, тому що їх постійно збивають. Він поїхав туди не тому, що захотілося геройства, а тому, що так йому велить серце. Він розуміє, що там потреба у ньому як священику. Люди там щодня дивляться в лице смерті, там тепер найсправжніші християни, вони щодня сповідаються.

Кожен повинен щось робити на своєму місці для загальної перемоги. В нас усі лише б сиділи і думали: «Ось прийшов Порошенко, нехай би він переміг, або хай би НАТО сюди прийшло». Так не буває, насправді ми нікому не потрібні. Нас усі кинули, починаючи від США і закінчуючи Європою. А ще є великий відсоток байдужих людей, які думають: «А чому я повинен?». Я кажу, що той, хто так думає, насправді «не повинен».

За двадцять років ми багато втратили у тому сенсі, що нам здавалося, ніби Україна не може змінитися. На кожен День Незалежності ми розповідали, як любимо Батьківщину, але насправді ми її не навчилися любити. У нас брудно на вулицях, тому що українці їх засмічують. Нам хотілося б звалити усе, що в нас не так, на Януковича. Він, мовляв, негідник, а ми усі такі хороші. Ні, кожна країна гідна свого правителя. Те, що ми мали, – результат нашого розвитку, морального, патріотичного. Зараз ми дозріли до нових змін – дай, Боже. Головне, щоб ми зробили правильні висновки і знову не стали байдужими.

Війна триває, це не АТО, а повномасштабна війна. Я б навіть сказав, війна без правил, без принципів, тому що одні намагаються діяти по закону (йдеться про українську армію), а інші ведуть гру без правил. Це насправді страшно, і коли на цьому тлі зустрічаєшся з байдужими словами, сумно. Але коли поглянеш на цих звичайних хлопців, яких вчора бачив тут на дорозі, які мене спиняли, бо щось десь порушив, розумієш, що вони там на своєму місці. За цих хлопців я спокійний. Бо якщо такі люди нас захищають, ще далеко не все втрачено.

Є багато проблем, але насправді у нас дуже класна армія, яка виросла за місяць. Я можу це сказати як монах, і, можливо, моя думка не надто цікава. Але Володимир Поліщук як людина військова теж для себе оцінив, що там народилась армія. Я говорив із хлопцем, який під час служби в армії проїхав лише шість кілометрів на танку, а тепер за півтора тижня – 1600 кілометрів. Ви б побачили, що вони виробляють на тих танках! Як чітко, злагоджено виставляють блокпост! Ми спілкувалися з митрополитом і виникла напівжартівлива ідея: треба зробити меморіальну дошку Путіну за розбудову Збройних сил України. Завдяки йому ми знову звернули увагу на армію і вона стала боєздатною. Загалом я радий за нашу армію.

Також під час останньої поїздки я подивився на даішників, яких у нас завжди вважали найостаннішими негідниками, і зрозумів, що мені приємно посидіти за одним столом із цими хлопцями, послухати їх. Вони чітко пояснили мені, як звідти виїхати, дали інструкції, супроводили та залишилися підбадьорені тим, що роблять свою справу. Я спокійний, тому що, слава Богу, в нас є офіцери.