Передруки за рубриками

Консисторія

Митрополит Михаїл

Система Orphus

Сайт нашої Церкви

Сайти нашої єпархії

Наші банери

  • Волинська Єпархія Української Православної Церкви Київського 
Патріархату
    Волинська Єпархія Української Православної Церкви Київського 
Патріархату

Лічильники

img →Передруки →

Волинський священик готується проїхатись Європою на байкові
Стаття Світлани Федонюк на сайті Слово Волині

Протоієрей Микола Гінайло. Світлина з сайта slovovolyni.com

Волинянин Микола Гінайло, священик УПЦ КП, духівник лицарського ордену Архистратига Михаїла, засновник благодійного фонду Матері Божої Неустанної Помочі, один з найнеординарніших жителів Володимира-Волинського – байкер. Він призначив мені зустріч... о восьмій ранку. Після відходу у кращі світи коханої дружини Оксани і сина Руслана, отець Микола усього себе віддає служінню людям і церкві, тому роботу починає з першими променями сонця.

– Ви таки дійсно неординарна людина...

– П’ятдесят шість років... Щось таки чоловік вже трохи бачив у цьому житті. Але мені ні на хвильку не соромно ні за що, окрім двох-трьох моментів моєї служби у радянській та українській арміях. Я спеціаліст авіаційного озброєння, досить непоганий, насмілюсь заявити. Пройшов багаторічний шлях офіцера. Тепер захищаю душу людську, церкву, майбутнє.

А колись моїми знаннями і руками не одна бомба була підготовлена, щоб бути скинутою на Афганістан. У 1984 році радянські війська бомбили афганську провінцію Панджшер, наш авіаполк дислокувався на кордоні біля Термеза. Пасха припала на 22 квітня, якраз на день народження Леніна. В обід прилетів ІЛ-76 і привіз передачі з Алма-Ати, де перебувала моя сім’я. Відкриваю посилку, а там пасочка, яйце, ковбаса... Усе свячене. Дружина постаралась, за 40 км від столиці Казахстану була православна церковця, там вона і посвятила. Та й взагалі, стараннями покійної дружини зі мною завжди була іконка Богородиці, свячена вода. Ми з офіцерами, з якими жили у кімнаті, розділили усю пасхальну їжу на манюсінькі шматочки, притрусивши яйцем, щоб усім вистачило. А 23 квітня підбили СУ-17, усі льотчики загинули. Ще один наш літак заледве сів з підбитим крилом, не зміг скинути бомби. Я моментально став винним, бо відповідав за їх зарядження. Потім таки змогли розібратись, виявилось, льотчик не дотиснув бойову гашетку – сигнал на скидання не дійшов. Однополчанин, єврей Басович дорікнув: «Менше вчора, на Пасху, треба було співати, бандери». Я ж йому так відповів, що обом довелось хапатись за пістолети. Зчинився страшний скандал.

В характеристиці мені написали, мовляв, не завжди стриманий... Оте «не завжди стриманий» мушу витравлювати із себе, священика, щодня. Я закінчив інститут марксизму-ленінізму, вищу партійну школу, але душа моя прагла чогось більшого, справжнього. Тому й доводилось постійно конфліктувати із замполітами.

Коли почались громадянські заворушення і справжні вуличні бої у Тбілісі, Прибалтиці, я зрозумів: настав час повертатись додому, опинився у Бродах, пізніше перевівся у Володимир-Волинський. В Україні зароджувався РУХ – ми активно це обговорювали, хотіли створити свою, офіцерську організацію. Так постала Спілка офіцерів України, а я став головою її володимирського відділення. Потім був так званий путч, ГКЧП. У січні 1992 року присягнули на вірність Україні.

З колегою Володимиром Строгановим перші виступили і за створення у Володимирі релігійної громади Георгія Побідоносця. Армія потребує духівника – таким був мій висновок і перший внесок у церковне життя місцевої громади. У капітанській формі продавав свічки у церкві і не соромився, одночасно був депутатом облради, членом РУХу та центрального проводу Спілки офіцерів України.

У перші роки незалежності я сприяв переведенню 28 парафій до УПЦ Київського Патріархату, на мене писали скарги в генеральну прокуратуру, перестрівали. Одночасно я відчував, що бракує знань. Тому й вступив у Волинську духовну семінарію, відразу на третій курс, згодом прийняв священицький сан.

– Як «доросли» до благодійності, до створення міжнародного фонду?

– Хотілось допомагати людям, підтримати священиків, треба було розбудовувати країну, місто, патріархат. Напередодні створення Володимир-Волинського фонду Матері Божої Неустанної Помочі мій покійний син Руслан привіз зі Львова одноіменну ікону. Я сприйняв це як знак, адже Матінка Божа усе пережила, усе знає, усім допоможе. Назва фонду знайшлась сама, Божим провидінням.

– Лицарський орден Архистратига Михаїла у Володимирі-Волинському теж постав з вашої легкої руки...

– Познайомився з Іваном Микулинським, колишнім офіцером, полковником, шляхтичем, який знав своє коріння. На той час провід Спілки офіцерів вже зрозумів: треба розвивати військо духовно, вливатись в інші, вищі, міжнародні структури. Наш орден – суб’єкт міжнародного права, він поширює українську ідею у світі, це своєрідна духовна держава без території. Ми прагнемо відродити сіль суспільства – аристократію, шукаємо своє коріння в архівах. Я особисто дійшов до прапрапрапрапрадіда.

Ще ми привозимо в Україну гуманітарні вантажі, допомагаємо дітям, взяли під свою опіку інтернати Волині. Членами ордену є навіть колишні очільники держави, правоохоронних міністерств, високі військові чини.

– Ви вже стільки зробили для Володимира-Волинського, для української церкви, для України, а чи є якісь задуми, які вам наразі ще не під силу?

– Мрію одягнути вишиту сорочку і проїхатись на байкові Європою. Мотоцикл залишився мені у спадок від покійного сина Руслана. А ще – маю плани відвідати усі замки України.

– Ви були комуністом, а стали священиком... Хто і що вас до цього навертало?

– Напевно, це не випадковість, священика Бог обирає, казали святі отці. У мене були до цього передумови із раннього дитинства, проведеного у Згоранах на Любомльщині. Церква в нашому селі не закривалась ні на день за радянської влади. Ми, дітлахи, допомагали священику фарбувати храм, чистили дзвінницю від пташиного посліду.

А під час мого вінчання, так сталось, що настоятель церкви з двадцятилітнім стажем чомусь сповідав і причащав мене у вівтарі. А це дозволено робити лише священнослужителям, а мирянам - ні. Отець потім так і не зміг пояснити свої дії, якийсь невидимий знак був на мені, напевно...

25 березня 2014 р. Версія для друку
Аудіо

Радіопередача «Благо» 8 листопада 2015 року. Протоієрей Віктор Пушко – про євангельське читання неділі 22-ї після П’ятдесятниці (про багатого і Лазаря). Володимир Клименко – про великомученика Димитрія Солунського (8 листопада).

Скопіювати файл

Радіопередача «Благо» 1 листопада 2015 року. Священик Андрій Хромяк, викладач Волинської православної богословської академії, настоятель парафії Великомученика Юрія Переможця в с. Жабка Ківерецького деканату – про євангельське читання неділі 21-ї після П’ятдесятниці (притча про сіяча).

Скопіювати файл

25 жовтня 2015 р. Слово протоієрея Миколи Нецькара, декана кафедрального собору Святої Трійці, на врученні церковних нагород волонтерам, які допомагають військовослужбовцям у зоні АТО. Аудіо інформаційної служби єпархії.

Скопіювати файл

Усі аудіо