Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

Волинський священик готується проїхатись Європою на байкові
Стаття Світлани Федонюк на сайті Слово Волині

Волинянин Микола Гінайло, священик УПЦ КП, духівник лицарського ордену Архистратига Михаїла, засновник благодійного фонду Матері Божої Неустанної Помочі, один з найнеординарніших жителів Володимира-Волинського – байкер. Він призначив мені зустріч... о восьмій ранку. Після відходу у кращі світи коханої дружини Оксани і сина Руслана, отець Микола усього себе віддає служінню людям і церкві, тому роботу починає з першими променями сонця.

– Ви таки дійсно неординарна людина...

– П’ятдесят шість років... Щось таки чоловік вже трохи бачив у цьому житті. Але мені ні на хвильку не соромно ні за що, окрім двох-трьох моментів моєї служби у радянській та українській арміях. Я спеціаліст авіаційного озброєння, досить непоганий, насмілюсь заявити. Пройшов багаторічний шлях офіцера. Тепер захищаю душу людську, церкву, майбутнє.

А колись моїми знаннями і руками не одна бомба була підготовлена, щоб бути скинутою на Афганістан. У 1984 році радянські війська бомбили афганську провінцію Панджшер, наш авіаполк дислокувався на кордоні біля Термеза. Пасха припала на 22 квітня, якраз на день народження Леніна. В обід прилетів ІЛ-76 і привіз передачі з Алма-Ати, де перебувала моя сім’я. Відкриваю посилку, а там пасочка, яйце, ковбаса... Усе свячене. Дружина постаралась, за 40 км від столиці Казахстану була православна церковця, там вона і посвятила. Та й взагалі, стараннями покійної дружини зі мною завжди була іконка Богородиці, свячена вода. Ми з офіцерами, з якими жили у кімнаті, розділили усю пасхальну їжу на манюсінькі шматочки, притрусивши яйцем, щоб усім вистачило. А 23 квітня підбили СУ-17, усі льотчики загинули. Ще один наш літак заледве сів з підбитим крилом, не зміг скинути бомби. Я моментально став винним, бо відповідав за їх зарядження. Потім таки змогли розібратись, виявилось, льотчик не дотиснув бойову гашетку – сигнал на скидання не дійшов. Однополчанин, єврей Басович дорікнув: «Менше вчора, на Пасху, треба було співати, бандери». Я ж йому так відповів, що обом довелось хапатись за пістолети. Зчинився страшний скандал.

В характеристиці мені написали, мовляв, не завжди стриманий... Оте «не завжди стриманий» мушу витравлювати із себе, священика, щодня. Я закінчив інститут марксизму-ленінізму, вищу партійну школу, але душа моя прагла чогось більшого, справжнього. Тому й доводилось постійно конфліктувати із замполітами.

Коли почались громадянські заворушення і справжні вуличні бої у Тбілісі, Прибалтиці, я зрозумів: настав час повертатись додому, опинився у Бродах, пізніше перевівся у Володимир-Волинський. В Україні зароджувався РУХ – ми активно це обговорювали, хотіли створити свою, офіцерську організацію. Так постала Спілка офіцерів України, а я став головою її володимирського відділення. Потім був так званий путч, ГКЧП. У січні 1992 року присягнули на вірність Україні.

З колегою Володимиром Строгановим перші виступили і за створення у Володимирі релігійної громади Георгія Побідоносця. Армія потребує духівника – таким був мій висновок і перший внесок у церковне життя місцевої громади. У капітанській формі продавав свічки у церкві і не соромився, одночасно був депутатом облради, членом РУХу та центрального проводу Спілки офіцерів України.

У перші роки незалежності я сприяв переведенню 28 парафій до УПЦ Київського Патріархату, на мене писали скарги в генеральну прокуратуру, перестрівали. Одночасно я відчував, що бракує знань. Тому й вступив у Волинську духовну семінарію, відразу на третій курс, згодом прийняв священицький сан.

– Як «доросли» до благодійності, до створення міжнародного фонду?

– Хотілось допомагати людям, підтримати священиків, треба було розбудовувати країну, місто, патріархат. Напередодні створення Володимир-Волинського фонду Матері Божої Неустанної Помочі мій покійний син Руслан привіз зі Львова одноіменну ікону. Я сприйняв це як знак, адже Матінка Божа усе пережила, усе знає, усім допоможе. Назва фонду знайшлась сама, Божим провидінням.

– Лицарський орден Архистратига Михаїла у Володимирі-Волинському теж постав з вашої легкої руки...

– Познайомився з Іваном Микулинським, колишнім офіцером, полковником, шляхтичем, який знав своє коріння. На той час провід Спілки офіцерів вже зрозумів: треба розвивати військо духовно, вливатись в інші, вищі, міжнародні структури. Наш орден – суб’єкт міжнародного права, він поширює українську ідею у світі, це своєрідна духовна держава без території. Ми прагнемо відродити сіль суспільства – аристократію, шукаємо своє коріння в архівах. Я особисто дійшов до прапрапрапрапрадіда.

Ще ми привозимо в Україну гуманітарні вантажі, допомагаємо дітям, взяли під свою опіку інтернати Волині. Членами ордену є навіть колишні очільники держави, правоохоронних міністерств, високі військові чини.

– Ви вже стільки зробили для Володимира-Волинського, для української церкви, для України, а чи є якісь задуми, які вам наразі ще не під силу?

– Мрію одягнути вишиту сорочку і проїхатись на байкові Європою. Мотоцикл залишився мені у спадок від покійного сина Руслана. А ще – маю плани відвідати усі замки України.

– Ви були комуністом, а стали священиком... Хто і що вас до цього навертало?

– Напевно, це не випадковість, священика Бог обирає, казали святі отці. У мене були до цього передумови із раннього дитинства, проведеного у Згоранах на Любомльщині. Церква в нашому селі не закривалась ні на день за радянської влади. Ми, дітлахи, допомагали священику фарбувати храм, чистили дзвінницю від пташиного посліду.

А під час мого вінчання, так сталось, що настоятель церкви з двадцятилітнім стажем чомусь сповідав і причащав мене у вівтарі. А це дозволено робити лише священнослужителям, а мирянам - ні. Отець потім так і не зміг пояснити свої дії, якийсь невидимий знак був на мені, напевно...